Кафедра теорії музики

Як самостійна наукова одиниця, кафедра теорії музики почала функціонувати у січні 1940 року Першим завідувачем був доктор професор Станіслав Людкевич. У період 1940-1941 років музично-теоретичні дисципліни викладали професори С. Людкевич (сольфеджіо, інструментування), Адам Солтис (інструментування, читання партитур Адольф Хибінський (аналіз музичних форм), доценти Северин Барбаг (інструментознавство), Василь Витвицький (сольфеджіо), Борис Кудрик (акустика, читання партитур), Зоф'я Лісса (акустика, аналіз музичних форм, поліфонія, інструментознавство), Стефанія Лобачевська (аналіз музичних форм, історія гармонічних систем, гармонія), Стефанія Лукіянович (інструментознавство, сольфеджіо), Марія Щепанська (поліфонія), асистенти Якуб Мунд (інструментування) та Зоф'я Свйонтковська (сольфеджіо). Це були кращі музикознавчі кадри, які у довоєнний період працювали у різних навчальних закладах; ВМІ ім. М. Лисенка, консерваторії ПМТ, консерваторії ім. К. Шимановського та Інституті музикології Львівського університету. Однак за півтора року педагогічної та наукової діяльності цей елітний викладацький склад не встиг виявити свої потенційні можливості.

Після відновлення діяльності консерваторії у 1944р. була створена кафедра історії та теорії музики на чолі з проф. С. Людкевичем. Музично-теоретичні дисципліни викладали, крім завідувача, Марія Щепанська (випускниця проф. А. Хибінського, до 1945р.), Остап Лисенко (музичний фольклор), Григорій Гармаш (випускник Київської консерваторії, гармонія, до 1951р.), Іларіон Гриневецький (сольфеджіо). У 1948 році унаслідок реорганізації, пов'язаної з арештом Василя Барвінського і призначенням директором консерваторії випускника Ленінградської консерваторії Сергія Павлюченка під керівництвом проф. С. Людкевича виникла кафедра теорії музики й композиції.

Протягом 50-х років музично-теоретичні дисципліни у ВНЗ викладали випускник Ленінградської консерваторії Олександр Теплицький (гармонія, сольфеджіо), Іларіон Гриневецький (сольфеджіо), Надія Ранієць (випускниця Київської консерваторії, гармонія), Сергій Павлюченко (аналіз музичних форм, поліфонія), Анатолій Кос-Анатольський (гармонія, поліфонія), Роман Сімович (інструментування, читання партитур). У1960-і роки на кафедрі почали працювати Всеволод Задерацький-молодший (до 1962 р.), Зиновія Штундер, Мирослав Скорик (до 1965 р.), Володимир Флис, Михайло Лемішко, Ігор Дурнєв (до 1966 р.), Олександра Цалай, Олександр Зелінський, Юрій Булка. Проф. С. Людкевич керував роботою кафедри теорії музики й композиції до часу, коли була створена окрема кафедра композиції та інструментовки. Обов'язки завідувача кафедри теорії музики були покладені на Юрія Булку (1975). Протягом 70-80 рр. склад кафедри суттєво оновився, тут стали працювати Микола Вікторов, Еміль Кобулей, Богдан Луканюк, Віктор Козлов, Анатолій Конотоп, Вікторія Ребендяга, Ірина Зінків, Оксана Письменна, Катерина Цірікус, Ярема Якубяк. Теоретичні; дсципліни викладали також викладачі кафедри композиції - Володимир Флис та Юрій Сливинський.

За час існування навчального закладу поступово складалася певна традиція викладання музично-теоретичних дисциплін, яка відзначалася професійною сумлінністю, тісним зв'язком з творчою практикою, орієнтацією на наукові здобутки європейського музикознавства. У формуванні цієї традиції неоціненним був внесок професора Станіслава Пилиповича Людкевича (1879-1979), творча, педагогічна і організаційна діяльність якого була нерозривно пов'язана з консерваторією.

С. Людкевич цілеспрямовано працював над підручниками з музично-теоретичних дисциплін. Перший такий підручник - "Загальні основи музики" - був укладений в 1912-1913 рр. (виданий 1921). У наступні роки С. Людкевич працював над питаннями методики викладання сольфеджіо. Наслідком цієї праці стали дві частини посібника "Матеріали для науки сольфеджіо і хорового співу", які вийшли друком 1927 і 1930 рр., а також два реферати, з якими автор виступив на з'їздах педагогів-сольфеджистів, що відбулися у 1928-1929 роках у Варшаві та Львові: "Критичні замітки в справі науки сольфеджіо і музичного диктанту в музичних школах" та "Спроба критичного підходу до питання сольмізації та її реформи". У 1930-ті роки С. Людкевич  працював над "Викладом науки гармонії", але підручник не був закінчений.

У післявоєнний час С. Людкевич продовжував працювати над методичними проблемами викладання. Про це свідчать доповідь на науковій конференції викладачів львівської консерваторії в 1949 р. "Про потребу реформи сольмізації", у якій відстоював свою сольмізаційну систему, сформульовану ще в 30 - ті роки, та "Технічні засоби виразності вокального стилю", яка була коротким викладом змісту одного з розділів посібника "Головні різниці вокального і оркестрового стилю". У доповіді "Критично-методичні зауваження до деяких проблем науки гармонії" (1948) висловлені цінні доповнення до популярних у радянських консерваторіях підручників і посібників з цієї дисципліни.

У1960-х роках професор С. Людкевич очолював авторський колектив з укладання хрестоматії з гармонічного аналізу, робота над якою, однак, не була завершена. На формування науково-методичного рівня виховання музикознавців мали вплив також статті С. Людкевича з окремих теоретичних питань, як от "Форма солоспіву у Лисенка. Спроба аналізу", "Цілотонова система і спроба використання її для нової музичної виразовості", "Музична мова в оригінальних хорових творах і опері "На Русалчин Великдень" М. Леонтовича", а також рецензії та відгуки на дисертації М. Скорика, І. Дурнєва, В. Золочевського. Кожна нова публікація чи публічний виступ професора були настільки насичені його інтелектуальною енергією і блискучою ерудицією, що сприймалися сучасниками як програмні, настановчі, надихаючі.

Двадцять сім років працював на кафедрі теорії музики доцент Олександр Семенович Теплицький (1902-1981), вихованець Ленінградської музикознавчої школи. Спочатку він викладав різні теоретичні дисципліни залежно від потреб навчального процесу, а згодом, ставши одним із чільних викладачів кафедри, зосередився на гармонії, викладаючи її музикознавцям та композиторам.

Спеціальний курс гармонії О. Теплицького повністю відповідав уніфікованим програмним вимогам консерваторій і складався з традиційних частин: діатоніки, хроматики й модуляції. Особливістю цього курсу було те, що автор уникав повторення загальноприйнятих у той час методичних засад у викладанні предмету й створив власну самобутню систему. Так, у розділі «діатоніка» він переніс наголос на паритетне використання усіх можливих діатонічних акордів – тризвуків, септакордів та нонакордів усіх ступенів, розширивши спектр їх використання за рахунок натуральних ладів. Особливістю розділу "хроматика" стало введення, крім загальноприйнятих, двох видів альтерації (внутрішньоладової та позаладової, або за формулюванням автора, "іноладової"), третього виду - замінної альтерації, до якої зараховувалися акорди з ступеневим переосмисленням звуків, що сприймається як нетрадиційне, ненормативне (як, наприклад, в до-мажорі: ля- до-дієз-мі, замість, замість: ля - ре бемоль - мі). В основу третьої частини - "Модуляції" – була покладена оригінальна теза про модуляційну універсальність усіх акордових утворень без винятку. Тим самим автор суттєво збагатив арсенал модуляційної техніки, не дотримуючись при тім суворих уніфіковано трактованих закономірностей побудови тональних планів, а допускаючи їх різноманітність. Внаслідок цих нововведень метод доцеша О. Теплицького дозволяв на практиці наблизитися у вивченні гармонії до тої практики, яка спостерігається у творчості багатьох композиторів кінця ХІХ – початку XX в., одночасно вимагаючи з боку студентів значно більшої творчої самовіддачі й створюючи передумови формування у них самостійного мислення.

Центральною постаттю у педагогічній та науковій діяльності кафедри став професор Ярема Васильович Якубяк (1942-2002), діяльність якого відзначалася винятковою багатогранністю. Це був талановитий педагог, науковець, методист, музичний критик і популяризатор української музики, організатор музичного життя як у межах Академії, у якій він у 1990-х роках виконував обов'язки проректора з наукової роботи, так в інших мистецьких організаціях (понад 10 років був заступником голови правління Львівської організації Спілки композиторів України. Як багатолітній викладач кафедри Я. Якубяк виховав десятки високо кваліфікованих музикознавців, багато з яких самі стали відомими педагогами й науковцями. Викладав спеціалізацію, аналіз музичних форм та музично-теоретичні системи на теоретико-композиторському факультеті, інші теоретичні дисципліни на виконавських факультетах.  .

Науковий доробок Я. Якубяка, вагомий не стільки кількістю праць, скільки ємкістю думки і високим професіоналізмом, складається з двох дисертацій (кандидатської - "Вплив народного одноголосся на професійну музику" та докторської - "Микола Лисенко та Станіслав Людкевич»), десятків статей, присвячених яскравим явищам української музики, зокрема творчості С. Людкевича, В. Барвінського, М. Колесси, М. Скорика тощо. Дуже цінною є його науково-методична спадщина: підручники з сольфеджіо для семи класів дитячих музичних шкіл, написані у співавторстві з Володимиром Флисом, та перша частина підручника з аналізу музичних форм для теоретичних відділів консерваторій. 36-річна професійна діяльність Я. Якубяка помітно впливала на науково-методичний рівень роботи кафедри й формувала її професійне обличчя.

Майже третину століття завідуючим кафедри був кандидат мистецтвознавства, професор Юрій Петрович Булка (1937 -2008) - знаний музикознавець, науковець, педагог. Загальну і спеціалізовану освіту здобув  у Львівській музичній школі-десятирічці, де спеціалізувався по класу скрипки у Вадима Стеценка.  У ЛДК ім. М. Лисенка навчався на двох факультетах: історико-теоретичному (1955-1963) та оркестровому (1955-1960, у класі В. Стеценка. а далі – проф.. Дмитра Лекгера). З 1959 до 1968 р.р. працював на посаді старшого редактора музичних пердач Львівського обласного радіо. 1972р. - закінчив аспірантуру у Київській консерваторії в класі проф. О. Я. Шреєр-Ткаченко. Його кандидатська дисертація має назву "Демократична музична культура Західної України 20-30-х рр. XX ст. у соціальному процесі"(1985). На кафедрі працював з 1968 року впродовж 40 років. Почавши з посади старшого викладача, через вчене звання доцента дійшов до виконуючого обов‘язки професора, а крім того протягом 1971-73р.р. був деканом оркестрового та вокального факультетів, а з 1973 – майже тридцять років (до 2003р.) – завідувачем кафедри теорії музики. За час очолення кафедри Юрію Петровичу вдалося згуртувати тут високообдарованих педагогів, неординарних особистостей. Це, насамперед: Я. Якубяк, Е. Кобулей, М. Лемішко, О. Зелінський. та інші. Викладаючи гамонію на виконавських факультетах, розглядав курс у взаємоперплетенні з іншими теоретичними предметами, виходячи через них на рівень музичного аналізу твору, композиторського стилю, епохи. Керував написанням дипломних робіт, не раз виступав рецензентом та опонентом на захистах кандидатських дисертацій. П. Булка є автором монографій та розділів у колективних монографіях: "Нестор Нижанивський" (К.: Музична Україна, 1972 з серії "Творчі портрети українських композиторів); "Музична культура Західної України" у кн. "Історія української музики в шести томах". Т. 4: 1917-1941. (К.: Наукова думка, 1992); "Нестор Нижанківський: Життя і творчість" (Львів –Нью-Йорк, 1997), статей у наукових збірках, журналах з питань теорії та історії музики, музичних радіо- і телепередач (зокрема, телевізійний цикл "Львів музичний" у 1980-і роки), публікацій у пресі на музичні теми. Ю. Булка був членом львівського осередку Спілки композиторів України та Спілки журналістів СРСР, був удостоєний ордену «Знак пошани» (1986), та відзнаки «За досягнення в розвитку культури та мистецтва».

Емілій Дмитрович Кобулей (1929-2004). Уся творча діяльність Кобулея була високо професійною, вагомою, прогресивною: виявилася у різних формах: у концертній діяльності його як піаніста, як піаніста-концертмейстера, в його педагогічній праці як вихователя студентів-піаністів в Ужгородському музичному училищі чи педагога музично-теоретичних дисциплін Львівської консерваторії (викладав аналіз музичних творів, поліфонію, гармонію, керував дипломними роботами музикознавців);  окрім того Е. Кобулей займався композицією, диригентсько-хоровою та музично-критичною працею. Навчався в угорській гімназії - м. Печ. У 1946 року став студентом Ужгородського музичного училища (викладач фортепіано - С.Хосроєва); у 1950 році Е. Кобулей закінчив навчання в музучилищі і поступив у Львівську державну консерваторю ім. М. Лисенка. Навчався на двох факультетах – фортепіанному та теоретико-композиторському. Після закінчення консерваторії виїхав зі Львова до Ужгорода Працював у музичному училищі концертмейстером у класі сольного співу та викладав музичну літературу, сольфеджіо і гармонію. В училищі зініціював створення музично-теоретичного відділу (1960): - викладав теоретикам поліфонію і аналіз музичних форм, а в 1961-62 роках завідував фортепіанним відділом.

Окрім того він дев’ять років (1955-63) працював піаністом концертної бригади Закарпатської обласної філармонії. Особливо тісно співпрацював зі скрипалем Тібором Боніславським (в концерті, що відбувся 1962 року, виконувалися твори Й.С.Баха, Р.Шумана, М.Римського-Корсакова, Л.Вагнера, С.Рахманінова, Д.Шостаковича. 1970 року ректор Львівської консерваторії професор Зенон Дашак запросив Еміля Дмитровича на роботу на кафедрі теорії музики. З 1970-ого року завідував музично-теоретичним відділом Львівської державної музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької. У 1980 роках став ініціатором і першим організатором «Днів Станіслава Людкевича» у Львівській консерваторії. Він переклав також українською мовою окремі розділи угорського видання книги О.Франка «Гармонія і форма функціональної музики». Працюючи над темою «Про записи Б.Бартоком українських народних пісень», листувався з сином великого угорського композитора і вченого-фольклориста (виступи на конференціях у Львівській та Ленінградській консерваторіях). Неодноразово у 80-х роках брав участь у виїзді концертних бригад Львівської консерваторії до Угорщини з метою популяризації творчості львівських композиторів.

Протягом 1970-90-х рр. на кафедрі працював кандидат мистецтвознавства, професор Віктор Миколайович Козлов. Викладав аналіз музичних форм та гармонію.

З 1973 р. до 2009 р. працювала на кафедрі Катерина Іванівна Цірікус. Напрямок її наукових досліджень – історія й теорія поліфонії.

З 2008 до 2010 рр. кафедрою завідував композитор, піаніст, музикознавець, Заслужений діяч мистецтв України, доктор мистецтвознавства, професор Олександр Козаренко.

Крім згаданих чільних викладачів кафедри музично-теоретичні дисципліни у різний час викладали такі яскраві особистості, як професори Адам Мечиславович Солтис (аналіз музичних форм, 1950-і рр.), Сергій Олексійович Павлюченко (поліфонія і сольфеджіо, 1950-і рр.), Роман Аполонович Сімович (інструментознавство й інструментування, 1950-80-рр.), Анатолій Йосипович Кос-Анатольський (гармонія та поліфонія, 1950-80-і рр.), відомий на Україні композитор, педагог та методист Володимир Васильович Флис (методика теоретичних дисциплін; поліфонія, 1960-80-і рр.), Надія Олександрівна Ранієць (гармонія, 1950-60-і рр.), Всеволод Всеволодович Задерацький, Генадій Іванович Ляшенко та Мирослав Михайлович Скорик (1960-х рр.).

Сьогодні на кафедрі працює 10 викладачів, більшість з яких має великий педагогічни і науковий досвід.

Викладацький склад

Наталія Швець - доктор мистецтвознавства, професор, завідувач кафедри.

Ірина Зінків – кандидат мистецтвознавства, професор кафедри.

Михайло Лемішко – доцент кафедри.

Галина Бернацька – доцент кафедри.

Олександр Зелінський – доцент кафедри.

Оксана Письменна – кандидат мистецтвознавства, доцент.

Оксана Мартиненко – кандидат мистецтвознавства доцент.

Яким Горак – кандидат мистецтвознавства, доцент.

Северин Тихий – кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри.