Проблемна науково-дослідна лабораторія музичної етнології (ПНДЛМЕ)

Галицька музична фольклористика, подібно як і європейська, зародилася вкінці XVIII століття і впродовж ХІХ століття розвивалася в руслі ужиткового (аматорського та композиторського) фольклоризму. Чимало ентузіастів записували народні мелодії (спершу здебільшого загальновідомі, дворацькі, а орієнтовно з 1885 року переважно оригінальні селянські), опрацьовували їх та укладали в збірники, адресовані широкому загалу. Також перші галицькі композитори широко використовували народні пісні у своїх хорових, вокальних та інструментальних творах, музиці до театральних вистав. Усе це створило добрий ґрунт для формування в Галичині науки про музичну культуру усної традиції.

Виразним провісником принципово нового, наукового підходу до музичного фольклору став скликаний вкінці 1894 року у Львові громадський Комітет для запису та систематичного видання українських народних пісень з мелодіями. Ініціатором виступив Остап Нижанківський, його активно підтримав Іван Франко, склавши для преси спеціальну „Відозву”, яку підписали також Денис Січинський, Філарет Колесса, Михайло Павлик, Осип Роздольський, Богдан Лепкий, Сильвестер Яричевський та Єронім Калитовський. Загалом було згромаджено кілька десятків народних пісень з мелодіями та навіть підготовлений їх перший випуск (очевидно, на кшталт публікацій славнозвісної “Бібліотеки музикальної”), однак з невідомих причин він так і не побачив світ: уже на початку 1895 року Комітет припинив своє існування.

Усе ж зусилля його не пішли на марне. Ідеї, задекларовані у “Відозві”, знайшли своє продовження у дослідницькій та видавничій діяльності Наукового товариства ім. Шевченка, що восени 1895 року започаткувало систематичні випуски своїх друкованих органів – “Етнографічного збірника” і дещо пізніше “Матеріалів до української етнології”. У 1898 році була заснована ще й окрема Етнографічна комісія (на чолі з Іваном Франком), під егідою якої пройшли найважніші, етапні в історії галицької музичної фольклористики починання того часу – широкомасштабне документування народної музики, зокрема на фонограф (з квітня 1900 року), публікації монографічних (репрезентативних) збірників народнопісенних мелодій, вироблення засад їх типологічної класифікації та систематизації, врешті перші спроби ґрунтовного науково-теоретичного осмислення найрізноманітніших проявів питомої етномузичної культури.

Так перша чверть ХХ століття стала “золотим” періодом зародження, становлення та інтенсивного розвитку галицької етномузикології, що зуміла відразу вийти на передові європейські позиції. Як згодом підкреслювала Анна Чекановська в “Małej encyklopedii muzycznej” (Warszawa, 1968, s. 1063), власне “завдяки масштабним дослідженням, що провадилися головно Науковим товариством ім. Шевченка, українська народна музика належить до найкраще досліджених у східній Європі”.

Галицьку етномузикологію того часу творили фактично три видатні постаті – Філарет Колесса (1871–1947), Осип Роздольський (1872–1945) та Станіслав Людкевич (1879–1979), діяльність яких була тісно пов’язана з НТШ і які були причетні до всіх його найважливіших проектів. Це завдяки саме їхній подвижницькій діяльності галицька музична фольклористика на початку ХХ століття вийшла в число лідерів на континенті.

Філарет Колесса – етномузикознавець і музикознавець, композитор, етнограф, етнофілолог і літературознавець, Дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (з 1909), академік Всеукраїнської Академії Наук у Києві (з 1929), член Слов’янського інституту в Празі (з 1936) – розпочав свої музично-етнографічні студії як представник “другої хвилі” композиторського фольклоризму в Галичині (разом з Остапом Нижанківським і Генріхом Топольницьким). Будучи під великим впливом М.Лисенка, ведучи з ним інтенсивне листування на тему ролі і значення народної музики для вироблення національного композиторського стилю, Ф.Колесса початково вивчав народну музику з метою її мистецького опрацювання та для поповнення відповідним репертуаром співочих колективів. Наприкінці ХІХ – напочатку ХХ століття він став одним із провідних галицьких композиторів, у доробку якого були такі популярні моноцикли обробок народних пісень для хорів різного складу та вокальних квартетів, як „На щедрий вечір”, „Гагілки”, „Обжинки”, „Вулиця”, „Наша дума”.

Утім поступово композиторський інтерес до фольклору в Ф.Колесси переріс у суто науковий. Орієнтовно від 1902 року він невтомно працював і як музичний етнограф, зацікавлений передусім окраїнними українськими землями (побувавши з експедиціями зокрема на Бойківщині, Лемківщині, Закарпатті, Поліссі), і як транскриптор (поклавши на папір кількасот народних вокальних та інструментальних мелодій, зібраних ним самим, а також із фоноваликів О.Роздольського) та редактор, укладач численних, класичних народномузичних збірників, і як автор поважних теоретичних, дослідницьких праць (етномузикознавчих й етнофілологічних) і популяризатор здобутків вітчизняної фольклористики, музичної та словесної.

Він був редактором першої етномузичної публікації НТШ – ходовицької збірки брата Івана Колесси „Галицько-руські народні пісні з мелодіями” (1902), транскриптором й укладачем у співавторстві з О.Роздольським збірки „Мелодії гаївок” (1909), а з К.Мошинським – зібрання творів поліської народної музики (1932–1937) та ще наразі невідомої (можливо, втраченої) збірки “Волинські пісні” у записах шкільних учителів (1930-ті роки), автором записів інструментальних мелодій для монографії В.Шухевича “Гуцульщина” (1902), збірників „Народні пісні з галицької Лемківщини” (1929), двох збірників закарпатських народних пісень (1923, 1938).

Не менш різнобічними були і його теоретичні зацікавлення, що вилилися у фундаментальні студії над українською народнопісенною ритмікою (1907), речитативними формами (1927), обрядовими (1934) й іншими характеристичними жанрами української народної творчості, історією вітчизняної фольклористики й етнографії (1945) тощо. Досліджуючи окраїнні музичні діалекти, він переконливо доводив їх одвічну українськість. Учений перший дав цілу низку узагально-енциклопедичних оглядів української народної музики (1909, 1916-1918, 1932), які не втратили свого практичного значення понині, а славнозвісна “Українська усна словесність” (1930) надалі залишається настільною книгою молодих фольклористів.

Окрему сторінку фольклористичної біографії Ф. Колесси складають студії над українськими думами. Для їх фонозапису він здійснив спеціальну експедицію на Полтавщину, пізніше транскрибував зафіксовані на фонографічних валиках зразки (як ним особисто, так і миргородським художником Опанасом Сластіоном, інженером Олександром Бородаєм, а також Лесею Українкою та Климентом Квіткою) й уклав їх у двотомник (1911, 1913), що досі є неперевершеним. Майстерність Ф. Колесси-транскриптора високо оцінив Б. Барток, який, перебуваючи у Львові, мав нагоду порівняти колесівські нотації думових рецитацій з їхнім живим звучанням. У вивченні форми українських дум Ф. Колесса виступив достойним послідовником Миколи Лисенка та висунув гіпотезу про їхній генетичний зв’язок з народними голосіннями, чим, у свою чергу, стимулював подальші розробки цієї надскладної, дотепер остаточно не розв’язаної проблеми.

Ф. Колесса достойно представляв високий рівень вітчизняної науки про народномузичну творчість на міжнародній арені, беручи участь у численних конференціях. Так, А. Хибінський назвав зразковим і поставив у приклад іншим доповідь нашого вченого про українські думи (з ілюстраціями фонозаписів) на Третьому міжнародному музичному конґресі у Відні (1909), а його появу на Інтернаціональному конґресі народного мистецтва в Антверпені 1930 року Беля Барток закликав присутніх привітати загальним вставанням. Нині Ф. Колесса заслужено вважається одним із класиків європейської етномузикології першої половини ХХ століття поряд з такими величинами, як фін Ільмарі Кроон, угорець Беля Барток, німець Гуґо Мерсман, росіянин Євгеній Ґіппіус, представники берлінської та віденської школи порівняльного музикознавства Карл Штумпф, Еріх Моріц фон Горнбостель, Роберт Лях, Курт Закс, Ріхард Валлашек.

Одним із засновників галицької етномузикології, що також вписав своє ім’я в анали молодої європейської науки про музичну культуру усної традиції, був і Осип (Йосип) Роздольський – музичний етнограф, фольклорист, перекладач, педагог, Дійсний член Українського наукового товариства у Києві (з 1914), член Етнографічної комісії Академії наук України (з 1926), Наукового товариства ім. Шевченка (з 1930). Свою збирацьку діяльність він розпочав ще студентом у 1891 році, а вже в квітні 1900 року вперше в Галичині використав фонограф для запису музичного фольклору, рекордуючи на валики Едісона народні пісні з сіл Коцурів та Гринів поблизу Львова. Відтак, у 1900-1902 роках О. Роздольський за дорученням Етнографічної комісії НТШ об’їздив майже всю Галичину та зафіксував на фоноваликах близько двох тисяч народних мелодій. Тож фактично він перший не тільки в Україні, але й у всій Європі використав звукозаписувальний пристрій для фронтально-систематичного, широкомасштабного документування народних наспівів, застосовуючи на практиці розроблені ним методики “гніздового” планування та проведення експедицій розвідкового типу. Результатом збирацької роботи О. Роздольського став збірник „Галицько-руські народні мелодії” (у редакції С. Людкевича), який за охопленістю території, кількістю опублікованих мелодій, якістю матеріалу та застосування принципово нової його класифікації не мав собі рівних у центрально-східній Європі.

О. Роздольський продовжив музично-етнографічне обстеження галицьких земель, беручи найактивнішу участь у всіх починаннях Етнографічної комісії НТШ. Нові його зібрання увійшли у підготовлену Ф. Колессою галицько-українську частину грандіозного проекту уряду Австро-Угорщини “Das Volkslied in Österreich” (1904–1914), що через вибух Першої світової війни залишився, на жаль, у рукопису. На запрошення Російської Академії наук О. Роздольський рекордував народну музику і на Наддніпрянщині (1914–1915).

Всього збирач відвідав щонайменше 180 населених пунктів, згромадивши в експедиціях близько 8-9 тисяч народних мелодій. Із зібраного йому вдалося видати тільки мелодії гаївок у транскрипціях Ф. Колесси (1909), решта осіла в різних архівах. У фондах Проблемної науково-дослідної лабораторії музичної етнології Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка зберігається 755 валиків О. Роздольського. Спроба ЕК НТШ ще у 1908 році на основі його колекції (з долученням валиків Ф. Колесси й Лесі Українки) заснувати перший в Україні фонограмархів (аналогічний Берлінському чи Віденському) не була доведена до кінця.

Нарешті, ще одним, хоч і назагал менш знаним, зате чи не найяскравішим представником тогочасної галицької етномузикології був Станіслав Людкевич – основоположник галицької композиторської школи, видатний музикознавець, етномузикознавець, педагог, Дійсний член НТШ (з 1935). Як етномузикознавець, він плідно проявив себе в різних галузях, але найбільше як теоретик-методолог і практик музично-етнографічної транскрипції, систематики та порівняльних досліджень, виступивши фактично ідейним засновником окремого напрямку в українській етномузикології, званого „типологічним” або „львівським”.

Працюючи у 1900–1904 роках над упорядкуванням фонографічних зібрань О. Роздольського, С. Людкевич один з перших у Європі застосував розроблену ним систематизацію народних пісень виключно за музичними (не словесно-текстовими) ознаками – пісенними типами, беручи до уваги походження народних мелодій, обставини, при яких вони співаються, структуру їх вірша й узагальнений музично-ритмічний рисунок, а при потребі також звукоряд. Свою концепцію вчений обґрунтував у передмовах до обох частин збірки “Галицько-руські народні мелодії” (1906, 1908), а до того – у таких своїх теоретичних працях, як „Про основу і значення співності в поезії Тараса Шевченка” (1901), „Націоналізм в музиці” (1905), “Кілька заміток про т.зв. дроби в наших народних піснях” (1907). Згодом ця ж класифікація була застосована ним при редагуванні фольклорних матеріалів, записаних Людвіком Плосайкевичем та Яковом Сєнчиком (1916). Найяскравішим продовжувачем концепційних поглядів С. Людкевича згодом став найвидатнійший український етномузиколог, киянин Климент Квітка, який надав їм значення довершеної теорії.

У своїй докторській дисертації “Дві проблеми розвитку звукозображальності” (1908), особливо в її другій частині “До питання про драматичну програмну музику”, присвяченій реконструкції форми та змісту музики давньогрецького нома на підставі програмних народноінструментальних творів карпатських пастухів, С.Людкевич виявив себе чи не єдиним в східній Європі представником класичного порівняльного музикознавства. Та після захисту дисертації з цілого ряду причин він на тривалий час відійшов від активних студій над народною музикою.

Вибух першої світової війни мав катастрофічні наслідки для галицької етномузикології. Вона обірвала плідну працю майже над всіма багатообіцяльними проектами Етнографічної комісії НТШ та порозкидала львівських етномузикологів далеко по світі (С. Людкевич опинився в російському полоні в Перовську, О. Роздольський – на засланні в Симбірську та Казані, Ф. Колесса – у Відні через російську окупації Львова).

Після закінчення всіх воєнних дій на теренах Галичини наступив виразний відплив у музично-фольклористичній роботі. Насамперед ніяк не вдавалось налагодити на попередньому рівні діяльність Етнографічної комісії: її засідання, колись реґулярні, тепер майже не проводились, практично не було коштів на експедиції, публікації та гонорари авторам і працівникам. У 1923–1924 роках Ф. Колесса, очоливши Етнографічну комісію, спробував активізувати її працю. Черговий раз виринуло питання про заснування фонограмархіву з надією, що така інституція змогла б оживити музично-фольклористичні дослідження в краї. Задля цього О. Роздольський навіть вирушив у свою першу міжвоєнну експедицію. Та це либонь був чи не поодинокий спалах активності, який не приніс бажаних результатів.

Переважна більшість видань цього періоду мала ужитковий характер, подібно як у минулому ХІХ столітті, хоча їх мистецька якість, безперечно, зросла. Це були в основному ті ж обробки народних мелодій для різного складу виконавців – як відомих композиторів (наприклад, „Чабарашки” С. Людкевича, „Українські народні пісні з Лемківщини” Миколи Колесси), так і малознаних, ба навіть музикантів-аматорів („Українські народні пісні” Михайла Гайворонського, „Збірник пісень і забав для дітей” М.Тележинського, „Бог предвічний народився”, „Вселенная веселися: Збірка українських коляд і щедрівок” Тадя Купчинського, „Народні пісні для мішаного хору” Андрія Гнатишина, „Ягілки” Олександра Бариляка та багато інших).

Не зважаючи на важкі обставини, продовжував наполегливо трудитися на полі галицької етномузикології тільки Ф.Колесса, активно співпрацюючи насамперед з Українською Академією Наук, її Етнографічною комісією, а згодом і з Інститутом українського фольклору, але й також використовуючи скромні можливості львівських громадських організацій (крім НТШ, ще Товариства ім. П.Могили, “Просвіти”) й навіть особисті контакти (з Іваном Панькевичем на Закарпатті, Казімєжом Мошиньским у Польщі й ін.). Власне у міжвоєнні роки своїми черговими класичними працями він утвердив себе ученим міжнародного значення.

Серед молодих, обдарованих фольклористів, які прилучилися до етномузикознавчих досліджень у цей період, можна назвати хіба що етнохореолога та музейника Романа Гарасимчука (1900-1976). Перед початком другої світової війни він зміг видати у Львові свою докторську дисертацію, написану під керівництвом Адама Фішера на кафедрі етнографії Львівського університету – монографію „Гуцульські танці” (1939), яка принесла йому заслужене визнання в Галичині та далеко поза її межами завдяки не стільки свіжості чи обсягові зібраного етнографічного матеріалу, скільки низці застосованих у ній методологічних новацій. Під час двох стаціонарних експедицій (19.04–15.06.1931 та 12.02–07.06.1933) Р. Гарасимчук не тільки фотографував, але й фільмував живе виконання народних танців, рекордував на фонографі до них інструментальні мелодії, а також послідовно застосовував картографування як метод ареальних досліджень, розробив власну систему формульного запису танцювальних рухів і кроків тощо. Його працю високо оцінили Ф. Колесса, К. Квітка, А. Хибінський, Й. Хомінський, С. Мерчинський, але не радянці: прохання Р. Гарасимчука визнати монографію як кандидатську дисертацію було безапеляційно відхилене. І все ж у повоєнні роки учений далі вивчав народнотанцювальну творчість в інших галицьких історико-етнографічних землях – Бойківщині, Лемківщині, Західному Поділлі та Львівщині, залишивши по собі тисячі сторінок рукописних матеріалів.

З приходом на Західну Україну радянської влади Наукове товариство ім. Шевченка було приєднане до Академії Наук УРСР. Для галицької фольклористики, як філологічної, так і музичної, у зв’язку з цим наступив короткотривалий період примарного відродження, зумовленого передусім відкриттям у 1940 році Львівського відділу Інституту українського фольклору. Очолив його академік Ф. Колесса, який одразу взявся до реалізації масштабного проекту, складеного ним ще у 1936 році для цього ж Інституту в Києві. До роботи у відділі він запросив С. Людкевича, О. Роздольського, Богдана Дрималика, Романа Криштальського й кількох молодих працівників. Уже в наступному 1941 році львів’яни взяли участь у щорічній звітній науковій сесії АН УРСР, зокрема С. Людкевич виголосив доповідь про мандрівні мелодії в українському фольклорі, вибудованій на широкому порівняльному матеріалі. Проте великі сподівання і на цей раз виявилися марними: започатковані у відділі збирацькі, транскрипційні, каталогізаційні й інші науково-дослідні праці зупинила нова війна. Відновити їх уже не вдалося ні під час німецько-фашистської окупації в рамках нібито відродженого НТШ, ні після повернення більшовиків. По смерті Ф. Колесси Львівський відділ Інституту українського фольклору був ліквідований. Усі його напрацювання разом з архівними матеріалами Етнографічної Комісії НТШ вивезено до Інституту мистецтвознавства, фольклористики й етнології ім. М. Рильського в Києві, де вони знаходяться понині.

Відтоді подальша історична доля галицької етномузикології вже тісно пов’язана з Львівською державною консерваторією ім. М. Лисенка (нині – Львівською національною музичної академією), де С. Людкевич із 1940 року завідував кафедрою історії, теорії і композиції. Перейнявши від Ф. Колесси важку ношу лідерства, він приклав максимум зусиль, щоби налагодити у цьому навчальному закладі повноцінну музично-фольклористичну роботу – як педагогічну (котрої до того, треба відзначити, взагалі не існувало в Галичині), так і науково-дослідну.

Саме С. Людкевич започаткував і провздовж тридцяти років викладав курс народної творчості у студентів вокального, диригентського, оркестрового, фортепіанного та теоретико-композиторського факультетів. Разом з ним цей курс епізодично читали викладачі історико-теоретичної кафедри Остап Лисенко (син М.Лисенка) та Йосип Волинський. Головно потребами етномузикознавчої педагогіки зумовлювалася і тематика його тогочасних досліджень, таких як “Старогалицька пісенність ХІХ століття” (1956), “Революційна пісня на Західній Україні” (1967), “Про красу української народної пісні” (1963); довгі роки він працював над давно задуманою „Хрестоматією українських народних пісень”, упорядкованою за ладозвукорядами (від простих до складних), всіляко залучаючи до співпраці своїх молодших колег. Та найбільше він намагався силою свого незаперечного авторитету впливати на розвиток музично-фольклористичного життя в Україні, спрямовувати його в русло високих наукових вимог, підтримуючи в ньому все поступове, непересічне та послідовно борючись з дилетантизмом своїми численними рецензіями та відгуками на дисертації, найновішими музично-фольклористичними працями, журнальними публікаціями тощо.

Особливо С.Людкевич заохочував до поновлення збирання зразків народної музики, для чого навіть за власні кошти придбав магнітофон.

Задум пожвавити музично-фольклористичну роботу в консерваторії С. Людкевич намагався також забезпечити відповідними організаційними заходами. На своїй кафедрі в 1953–1954 навчальному році він утворив окрему циклову комісію народної творчості (поряд з історичною та теоретичною) і поставив перед керівництвом консерваторії питання про відкриття окремої кафедри (у складі трьох осіб) та кабінету народної творчості. Однак ця ініціатива не знайшла собі зрозуміння ні у високих міністерських кабінетах, ні у всевладних тоді партійних органів.

Усе ж старання С. Людкевича врешті принесли свої плоди. Орієнтовно від 1954 року починається справжній поступальний ренесанс галицької етномузикології. Курс народної творчості для студентів-теоретиків був доповнений практичними заняттями з методики і практики записування фольклору. Вести їх було запрошено Ярослава Шуста (1913–1961), який під керівництвом Ф. Колесси певний час навчався в аспірантурі (на кафедрі фольклору й етнографії Львівського університету) та захистив кандидатську дисертацію „Кобзарі і лірники України на фоні слов’янського епосу” (1953). Протягом своєї семилітньої праці в консерваторії (1954 – 1961) Я. Шуст, очоливши циклову комісію народної творчості на історико-теоретичній кафедрі, значно пожвавив фольклористичну роботу. Найбільшою його заслугою було започаткування музично-етнографічних експедицій за участю студентів, завдяки чому в 1958–1960 роках йому вдалося здійснити (спільно із Зиновією Штундер, тодішньою асистенткою С.Людкевича) щонайменше півтори сотні магнітофонних записів народної музики, які виявилися першими у повоєнній Галичині та лягли в основу створеного пізніше фоноархіву музичного фольклору. Тоді ж З. Штундер транскрибувала частину тих фонозаписів і ті транскрипції також поповнили нототеку майбутнього Кабінету народної творчості. Крім того, саме Я. Шуст заініціював перевидання наукових праць свого вчителя, академіка Ф. Колесси та навіть встиг підготувати їх перший том. У цілому ж цей проект був реалізований у 1969–1970 роках Інститутом мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН УРСР насамперед зусиллями учениці С. Людкевича Софії Грици.

Музично-фольклористична робота Я. Шуста в консерваторії стала своєрідною преамбулою наступної бурхливої семирічки, пов’язаної з діяльністю одного з найвидатніших українських етномузикологів другої половини ХХ століття, яскравого представника львівської етномузикознавчої школи Володимира Гошовського (1922–1996). До консерваторії він прийшов восени 1961 року і вже в листопаді створив Кабінет народної музики, який особисто очолював до 1969 року (причому до березня 1966 року на громадських засадах). У Кабінеті відразу був заснований фоноархів і це стало важливою віхою в історії не тільки навчального закладу, але й галицької музичної фольклористики в цілому: так по багатьох роках врешті вдалося втілити у життя заповітну мрію попереднього покоління – створити інституцію, яка могла б стати осердям етномузикознавчих студій в краю.

В. Гошовський енергійно взявся за громадження зразків народної музики. Під його керівництвом студентська експедиційна практика з принагідної перетворилася в систематичну, ставши основним джерелом поповненя консерваторського фоноархіву. Протягом 1962 – 1968 років відбулося 13 експедицій (практично по всій території Західної України), котрі принесли понад тисячу записів народних пісень та інструментальних творів. Відповідно продовжував накопичуватися транскрипційний фонд. Зовсім новим починанням виявися мануальний систематично-аналітичний каталог українських народних пісень, що не мав собі рівних у цілій центрально-східній Європі.

Разом із С. Людкевичем В. Гошовський викладав народну творчість, вів практичні заняття, а також керував Фольклорною секцією Студентського наукового товариства. Саме тут, у позалекційному спілкуванні зі студентами, чи не найповніше розкрився видатний талант В.Гошовського-педагога, який потрафив, можливо, як ніхто інший, розбудити в них справжній науковий інтерес до народномузичної творчості. Недарма ж із тогочасної Фольклорної секції вийшло ціле покоління молодших галицьких етномузикознавців, серед яких Юрій Сливинський, Ігор Мацієвський, Михайло Мишанич, Любомир Кушлик, Богдан Луканюк, Василь Зеленчук та ін.

Водночас В. Гошовський не відставляв власні наукові зацікавлення. Вже у Львові він довершив розпочату ще в ужгородський період збірку-антологію „Українські пісні Закарпаття” (1968) і продовжував розробляти традиційно ключові для львівської етномузикознавчої школи питання теорії та методології мелотипологічних і мелогеографічних (ареальних і діалектологічних) досліджень з подальшим виходом на проблеми мело- й етногенези. Демонструючи ефективність цих розробок, він написав низку фундаментальних студій про окремі жанри і форми української народної музики, розглядаючи їх у всеслов’янському контексті. У підсумку вони склали книгу “Біля джерел народної музики слов’ян” (1971, чеське видання 1976), яку дещо згодом учений захистив усього лише як кандидатську дисертацію, хоча вже з моменту виходу в світ вона сприймалася як вершинне досягнення української етномузикознавчої думки другої половини ХХ століття та принесла своєму авторові заслужене міжнародне визнання. Саме в роки роботи у консерваторії у В. Гошовського виникла ідея перевидання етномузикознавчої спадщини Климента Квітки. Уже 1968 року був укладений перший том майбутнього двотомника „Избранные труды”, виданого 1971 та 1973 роках. (Повний список праць В. Гошовського див.: Пасічник В. Володимимр Гошовський (1922-1996): біобібліографічний покажчик. – Львів, 2007).

У консерваторії В. Гошовський також почав працювати над головним своїм дітищем – “комп’ютерною музикологією”. На початку 60-х років ним були складені та випробовані перші версії стандартної аналітичної карти (УНСАКАТ), написані перші в цьому напрямку публікації „Фольклор и кибернетика” (1964), “The Experiment of Systematizing and Cataloguing Folk Tunes following the Principles of Musical Dialectology and Cybernetics” (1965), “Принципы и методы систематизации и каталогизации народных песен в странах Европы” (1966), що одразу викликали значний резонанс.

Таким чином, за порівняно короткий час перебування в стінах консерваторії В. Гошовський з музичного краєзнавця, можна навіть сказати, фольклориста-початківця стрімко виріс до вченого-етномузиколога світового рівня та фактично самотужки повернув галицькій етномузикології її провідні позиції бодай у центрально-східній Європі.

Після вимушеного припинення праці В. Гошовського з консерваторії (1969), Кабінетом народної творчості в 1969 – 1973 роках керував його учень Юрій Сливинський (1928-2003), який кілька років поряд з С. Людкевичем викладав курс народної музичної творчості на всіх факультетах. 1973 року Ю. Сливинський перейшов на викладацьку роботу та продовжував вести фольклористичну спеціалізацію студентів на теоретико-композиторському факультеті, очолював студенські фольклористичні експедиції. Його клас закінчили 20 випускників. Як документаліст-фольклорист, він також багато уваги приділяв нотуванню народномузичних творів, першим у Галичині перейшовши від класичних морфологічних (граматичних) транскрипцій до фонологічних, в яких поряд із відображенням типових властивостей народномузичної форми відбиті нюанси індивідуальної манери виконання. Свій великий досвід транскриптор підсумував у популярній брошурі “Техніка нотації народних пісень” (1982). Ю. Сливинський-науковець зосередився майже виключно на всесторонніх дослідженнях мелотипології та мелогеографії весільних обрядових пісень. Результатом його багаторічної праці в цій галузі став великий збірник „Весільні мелодії”, який наразі залишається в рукописі, а також стаття „Заспіви весільних ладканок: Типи і поширення” (1991). Йому завдячуємо й тим, що до основного зібрання звукових зразків автентичної народної музики була долучена колекція фоноваликів Осипа Роздольського та їх магнітофонні копії.

У 1973 році майже на двадцять років завідування Кабінетом народної творчості перейшло до Любомира Кушлика (1946 р. н.). У ті роки основна увага приділялася студентським музично-етнографічним експедиціям та поповненню фоноархіву. Тож впродовж своєї багатолітньої праці Любомир Кушлик організував та провів численні студентські музично-етнографічні експедиції і вже наприкінці 80-х років фоноархів Кабінету народної творчості налічував сім тисяч одиниць зберігання. У зв’язку з особистими зацікавленнями у сфері традиційної народноінструментальної культури Л. Кушлик поступово зібрав цінну колекцію автентичних народних інструментів. Сьогодні вона містить близько 700 експонатів із різних регіонів України. У своїх наукових студіях дослідник в основному торкається етноорганологічної проблематики, звертається також і до питань методики гри на народних інструментах.

Після виходу Ю. Сливинського на пенсію в 1988 року музично-фольклористичну роботу в консерваторії очолив Богдан Луканюк. З його ініціативи у квітні 1990 року наказом ректора консерваторії Кабінет народної творчості був перетворений у Науково-дослідну лабораторію музичної етнографії, завідувачем якої став Любомир Кушлик (1991–1999 роках цю посаду обіймав Тарас Брилинський).

 

1 грудня 1991 року у Львівській консерваторії Б. Луканюком була заснована одна з перших у східній Європі кафедра музичної фольклористики. Подібно до таких же підрозділів у провідних музичних навчальних закладах Заходу вона покликана провадити різнобічну науково-дослідницьку діяльність і передусім готувати національні кадри найвищої кваліфікації у галузі вивчення, збереження та популяризації музичної культури усної традиції. Так з проголошенням Незалежності здійснилася мрія кількох поколінь галицьких музикантів-фольклористів, насамперед засновника львівської школи етномузикознавства Станіслава Людкевича. Через рік, у грудні 1992 року, стараннями проф. Б. Луканюка, офіційного статусу набула і Проблемна науково-дослідна лабораторія музичної етнології (ПНДЛМЕ), заснована при кафедрі музичної фольклористики. У 1993 році на теоретико-композиторському факультеті був відкритий і перший в Україні окремий відділ етномузикології, де й досі здобувають освіту бакалаври та магістри.

У грудні 2000 року кафедра музичної фольклористики напередодні свого десятирічного ювілею на короткий час припинила самостійне існування, будучи приєднаною до заново відкритої кафедри музичної україністики й етномузикології, та в липні 2002 року знову була відновлена.

На кафедрі музичної фольклористики та ПНДЛМЕ працювали та працюють відомі вчені й викладачі з багатолітнім педагогічним і науковим стажем, які продовжують славні традиції своїх попередників: завідувач кафедри, заслужений працівник культури України, провідний науковий співробітник, кандидат мистецтвознавства, професор Богдан Луканюк; завідувач ПНДЛМЕ, кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри музичної фольклористики Василь Коваль; старший науковий співробітник, доцент Михайло Мишанич; старші наукові співробітники, кандидати мистецтвознавства, доценти Ірина Довгалюк та Юрій Рибак; заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, професор Тарас Баран; науковий співробітник, викладач кафедри Ліна Добрянська; молодші наукові співробітники, кандидати філологічних наук Надія Пастух та Ольга Харчишин; наукові співробітники Лариса Лукашенко та Ірина Федун; технік Ольга Коломиєць, Ярослав Добрянський, лаборант Анна Черноус. У різний час на кафедрі та в лабораторії працювали: доктор мистецтвознавства, професор Ігор Мацієвський, доктор філософії Антоній Поточняк, кандидат мистецтвознавства Володимир Сивохіп, кандидат філологічних наук Андрій Вовчак, Юрій Сливинський, Любомир Кушлик, Тарас Брилинський, Богдан Котюк, Лариса Сабан та Ярина Турянська. З 1997 року ПНДЛМЕ – колективний член Міжнародної ради з традиційної музики ІСТМ (International Council for Traditional Music), а з 2007 року персональними членами цієї організації стали І. Довгалюк, О. Коломиєць, Ю. Рибак та І. Федун.

Професор Богдан Луканюк (1947 р. н.) – один з найвидатніших українських етномузикологів кінця ХХ – початку ХХІ століття, продовжувач традицій львівської типологічної школи. Його наукові зацікавлення вельми різнобічні – це збирацька, транскрипційна, редакторська, дослідницька, методична й організаційна робота. Він автор понад 50 праць з теорії музичного фольклору, історії етномузикології, етномузичного регіонування, проблем транскрибування, аналізу та типології народних наспівів, питань термінології, текстології, бібліографії, методики викладання етномузикознавчих дисциплін та проведення музично-етнографічних експедицій. Серед наукових розвідок професора такі етапні для української етномузикології дослідження, як “До критики музичних текстів народнопісенної творчості (Про веснянку "Вийди, вийди, Іванку")” (1980), „Диференціальний принцип тактування” (1989), „Питання методики географічного етномузикознавства й етнографічне регіонування західноукраїнських земель” (1990), “Музично-етнографічна практика” (1995), “Народна музика Галичини та Володимирії: Матеріали до нотографії (1790-1950)” (2002), “Найперші фонографічні записи в Україні: Городоцький музей” (2003), “До історії терміна ‘етномузикологія’” (2006), “Народномузичні рукописи Остапа Нижанківського” (2006), “Концепція викладання етномузичних дисциплін у системі ‘школа-училище-виш’” (2008), “Ритмічне варіювання: інтерполяція” (2011) тощо. Професор Б. Луканюк – учасник багатьох міжнародних конференцій, виступав з циклами лекцій у ряді українських та зарубіжних вищих музичних навчальних закладах, керівник дипломних, дисертаційних робіт. Його випускники викладають у вузах, працюють у наукових установах України й за кордоном. Слід додати, що ще одну галузь у науковій біографії Б. Луканюка складають дослідження хорової творчості Миколи Леонтовича (“Про творчий метод М. Леонтовича”, “Про будову народнопісенних тем М. Леонтовича” й ін.). (Повніший список праць Б. Луканюка див.: Етномузика: Збірка статей та матеріалів на честь 60-річчя Богдана Луканюка. – Львів, 2007. – Число 3. – (Наукові збірки Львівської державної музичної академії ім. Миколи Лисенка. Вип. 15). – С. 202–211):

Одним із провідних українських фольклористів є і доцент Михайло Мишанич (1941 р. н.). Він особисто зібрав біля 1500 народних пісень практично з усієї Галичини. Йому також належить рекордна, мабуть, не тільки для України кількість високофахових музично-етнографічних транскрипцій (переважно фонологічного типу), що дотепер виносить понад п’ять тисяч. Більшість із них залишається наразі в рукописах, зокрема в тритомнику “Музично-етнографічний архів М. Мишанича” (1983–1987). Опубліковані ним лише пісенники „Гаївки” (1991), „Весільні пісні” (1992), „Щедрівки” (1992). М. Мишанич брав участь у підготовці музичного матеріалу до збірок „Пісні Поділля”, „З гір карпатських” та ін. Його дослідницькі праці присвячені головно питанням методики нотування народнопісенних мелодій, зокрема, статті „Агогічні особливості карпатської коломийки в транскрипції” (1989) та „Про транскрипцію глісандування в народновокальній музиці” (1990), низка коротких посібників, адресованих передусім студентам і фольклористам-початківцям тощо.

Сьогодні працівники кафедри та лабораторії плідно досліджують фундаментальну проблему „Традиційна народна музика й етнічна історія Галичини та Волині (Володимирії)”. Серед головних напрямків наукової роботи – систематичні польові дослідження, архівування зібраного польового матеріалу, етномузикологічні студії, конференційна та видавнича діяльність.

Зокрема, вагомим внеском у розвиток етномузикознавчих студій в Україні стали щорічні Конференції дослідників народної музики червоноруських (галицько-володимирських) та суміжних земель, започатковані у 1990 році Б. Луканюком. На цих престижних наукових зібраннях виступали провідні вчені як із-за кордону (Анна Чекановська, Пйотр Дагліґ, Ігор Мацієвський, Михайло Лобанов, Тамара Варфаламєєва, Вільям Нолл), так і України (Софія Грица, Анатолій Іваницький, Олена Мурзина, Євген Єфремов, Ірина Клименко, Михайло Хай, Олег Смоляк, Богдан Яремко), а також і науковці-початківці. Усі матеріали конференцій були опубліковані. Завдяки високому науковому рівневі Конференції утвердили свій фактичний статус міжнародних та отримали цілу низку схвальних відгуків у вітчизняній і зарубіжній науковій пресі (Польща, ФРН). Конференції був присвячений і окремий підрозділ кандидатської дисертації „Історія української музичної фольклористики (1960-90-ті роки)”, захищеної в Києві Володимиром Пальоним під керівництвом проф. Анатолія Іваницького. Остання, дев’ята конференція відбулася у рік двадцятирічного ювілею цього проекту, восени 2011 року. https://sites.google.com/site/09cimp/

Упродовж останніх років кафедра та лабораторія (у тому числі спільно з іншими установами) організували та провели низку й інших конференцій, серед яких: „Традиційна музика Карпат: Християнські звичаї та обряди (2000-річчю Різдва Христового присвячується)” (Івано-Франківськ – Надвірна, 2000), „Музика та дія в традиційному фольклорі” (Львів, 2001), „Традиційна народна музична культура Західного Поділля” (Львів, 2001), „Родина Колессів у духовному та культурному житті України кінця XIX – XX століття” (з нагоди 130-річчя від дня народження академіка Філарета Колесси) (Львів, 2001).

У свою чергу, працівники кафедри та ПНДЛМЕ активно беруть участь у численних науково-теоретичних, практичних і популярних конференціях, семінарах, сесіях, симпозіумах, фестивалях і т. п. в Україні (Львів, Київ, Івано-Франківськ, Луцьк, Рівне, Тернопіль, Дрогобич, Коломия, Кременець, Надвірна, Яремча, Ужгород, Броди і т. д.) та за кордоном у Польщі, Словаччині, Чехії, Угорщині, Росії, Білорусії, Литві, Румунії, Молдавії, Австрії та ін.). У числі важніші, зокрема, можна згадати Семінар дослідників групи ICTM „Computer Aided Research” (Варшава, 1995), Міжнародний симпозіум „Muzyka ludowa Europy Srodkowo-Wschodniej. Bialostoczyzna: Muzyka obrzędow kalendarzowych” (Наревка, Польща, 1997), 39-th world conference of the International Council for Traditional Music (Нітра, Словаччина, 1997), Міжнародна конференція „Благодатовские чтения”, (Санкт-Петербург, Росія, 2000), The 3-th International Scientific Conference „The music around Baltic: Past and present” (Клайпеда, Литва, 2001), 39-th world conference of the International Council for Traditional Music, (Відень, Австрія, 2007), “Традиционные музыкальные культуры на рубеже столетий: проблемы, методы, перспективы, исследования. К 50-летию Лаборатории народной музыки Российской академии музыки им. Гнесиных” (Москва, Росія, 2008), “Szlakiem karpackich tradycji ludowych”(Краків, Польща, 2011), Міжнародна наукова конференція «Мультимедійні і цифрові технології у збиранні, збереженні та вивченні фольклору» (Москва, Росія, 2011).

У доробку працівників – понад двісті наукових монографій, науково-довідкових видань, статей, опублікованих у фахових виданнях України та зарубіжжя, а також на сторінках Інтернету (див., зокрема, проект електронного видання прижиттєвих праць Климента Квітки: https://sites.google.com/site/zpkkvitky/).

Окрім того, кафедра та лабораторія – продуктивний видавничий центр. З ініціативи проф. Б. Луканюка від 2006 року виходить щорічник „Етномузика”. Редакція та переважна більшість авторів – працівники кафедри та лабораторії. Уже опубліковано сім її випусків. Перший – на честь 125-ліття Климента Квітки, другий – 150-ліття Івана Франка, третій – 60річчя Богдана Луканюка, четвертий – на честь 100-ї річниці збірника “Галицько-руських народних мелодій” Осипа Роздольського та Станіслава Людкевича, п’ятий – на честь 100-ї річниці експедиції для фонографування дум, шостий – до 100-ліття теорії музично-етнографічної транскрипції, сьомий – пам’яті Оскара Кольберга, до публікації підготовлений наступний, восьмий випуск присвячений 75-літтю Михайла Мишанича.

Серед інших видань, які вийшли з друку в останні роки – „Народна музика Галичини та Володимирії: Матеріали до нотографії (1790-1950)” та „Матеріали до бібліографії польської етномузикології ХІХ – ХХ ст.” Богдана Луканюка, „Народні пісні Волині: Фонографічні записи 1936 – 1937 років” Юрія Цехміструка, „Осип Роздольський: Музично-етнографічний доробок” Ірини Довгалюк, „Лірницькі пісні з Полісся: матеріали до вивчення лірницької традиції” Олекси Ошуркевича, „Народна музика Північної Рокитнівщини (за матеріалами експедиції 2001 року)” Юрія Рибака та Людмили Гапон, „Традиційні пісні українців Північного Підляшшя: За матеріалами експедицій 1999 – 2001 років Лариси Лукашенко та Галини Похилевич”, „Народна пісенність підльвівської Звенигородщини” Ольги Харчишин.

Водночас викладачі кафедри уклали та опублікували навчальні програми до всіх спеціальних курсів, що викладаються для студентів-етномузикологів, а також низку методичних рекомендацій.

 

Один із найважливіших набутків лабораторії – її архів, фонди якого на сьогодні не тільки найбільші в Україні, але найкраще впорядковані. У фоноархіві лабораторії зберігається унікальна колекція із понад 700 фонографічних валиків видатного галицького фольклориста Осипа Роздольського. 2011 року разом з Інститутом проблем реєстрації інформації був зреалізований проект з оцифрування колекції фонографічних валиків Осипа Роздольського з використанням унікальної технології зчитування інформації з фоноциліндрів, запропонованої вченими Інституту. В результаті співпраці двох установ був виданий диск “Український фольклор першої половини ХХ сторіччя. Вибірка з фоноколекції Осипа Роздольського”. У архіві лабораторії знаходяться також і магнітофонні копій валиків з приватного архіву Філарета Колесси у Львові, які були рекордовані у 1904-1910 роках ним, а також Лесею Українкою, Климентом Квіткою, Олександром Бородаєм та Опанасом Сластьоном на Миргородщині. Водночас Архів ПНДЛМЕ – це і масштабна колекція записів на магнітній стрічці та цифрових носіях, зроблених у польових умовах протягом 1958 – 2011 років. Це фономатеріали як збирачів-професіоналів, так і аматорів. У архіві лабораторії згромаджено записи музичного фольклору практично з усіх теренів західноукраїнських етнографічних та суміжних земель, що окреслюються межами колишньої Галицько-Волинської держави, і представляє усе розмаїття жанрів української традиційної музики: від обрядових і необрядових пісень до кобзарсько-лірницького репертуару та інструментальної музики тощо. На сьогодні фоноархів лабораторії, що налічує біля 65 тисяч записів народномузичних творів із супутньою до них етнографічною інформацією та ілюстративними матеріалами, набув значення національної скарбниці.

За понад двадцять років свого існування кафедра та її лабораторія стали не тільки визнаним центром музично-фольклористичних досліджень у західному регіоні, але й кузнею етномузикознавчих кадрів. Навчання етномузикологів здійснюється за програмою теоретико-композиторського факультету, що включає всі предмети теоретичного (гармонія, поліфонія, аналіз музичних форм) та історичного (українська, світова, сучасна музика) циклів, із доданням низки спецпредметів, покликаних забезпечити систематичність музично-фольклористичної освіти. Важніші з них: „Вступ до етномузикознавства”, „Музичний фольклор (український і світовий)”, „Фольклорна практика”, „Музично-етнографічна документація”, „Аналіз і систематика народномузичних творів”, „Історія етномузикознавчої думки”, „Етноінструментознавство”, „Народознавство”, „Інформатика”, „Народно-виконавська практика”, „Педагогічна практика”.

Всього за роки існування кафедри (1991 – 2011) виховано дванадцять етномузикологів. Серед кращих випускників: Василь Коваль – кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник, завідувач ПНДЛМЕ; Ірина Федун – асистент кафедри української фольклористики Львівського національного університету ім. І. Франка, Ольга Коломиєць – старший викладач кафедри музикознавства факультету культури і мистецтв Львівського національного університету ім. І. Франка; Юрій Рибак – кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри музичного фольклору Інституту мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету; Антоній Поточняк – адміністративний директор Кіндер інституту міських досліджень Університету імені Райса в Х’юстоні (Kinder Institute for Urban Research, Rice University,).

Кафедра підтримує творчі контакти та співпрацює зі спорідненими установами – кафедрою музичної фольклористики НМАУ ім. П. Чайковського, кафедрою української фольклористики ім. Ф. Колесси та Лабораторією фольклористичних досліджень ЛНУ ім. І. Франка, кафедрою музичного фольклору Інституту мистецтв РДГУ, Інститутом культурної антропології (Луцьк), ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України, Інститутом проблем реєстрації інформації НАН України, Івано-Франківською та Львівською спілками композиторів, а також на міжнародному рівні, зокрема Міжнародною радою з традиційної музики (ІСТМ), Міжнародним бібліографічним центром музичної літератури (RILM – Repertoire International de Litterature Musicale, Нью-Йорк, США), Міжнародною музичною колекцією Національного звукового архіву Британської бібліотеки, Інститутом дослідження народної музики й етномузикології при Університеті музики й виконавського мистецтва у Відні (Австрія), Інститутом музикології Варшавського університету й Інститутом мистецтв ПАН (Варшава, Польща), Осередком культурологічних та музикологічних досліджень Центрально-Східної Європи та досліджень над сучасною польською мовою в Університеті ім. Марії Кюрі-Склодовської (Люблін, Польща) кафедрою фольклористики Університету Константіна Філозофа (Нітра, Словаччина), секторами фольклору та інструментознавства Російського інституту історії мистецтв (Санкт-Петербург).

Важливим напрямком діяльності кафедри та ПНДЛМЕ є лекційна та консультаційна робота. Так, у лабораторії постійно отримують фахові консультації дослідники фольклору України та зарубіжжя (Австрії, Канади, Литви, Польщі, Росії, Словаччини, США, Франції, Швейцарії, Шотландії). На запрошення різних навчальних закладів працівники прочитали курси лекцій в Інституті музикології Варшавського університету (Польща), та Дослідному інституті народної музики при Університеті музики і ужиткового мистецтва (Відень), Обласному центрі наукових досліджень (Київ) та ін.

Отож, у Львівській національній музичній академії ім. М. Лисенка за останні двадцять років створено потужний етномузикознавчий осередок, що користується заслуженим авторитетом у колег-етномузикологів країни і зарубіжжя. Працівники кафедри музичної фольклористики та її науково-дослідної лабораторії виходять нині на новий етап музично-фольклористичних досліджень, пов’язаний з переходом від головно польової (документаційної) роботи до перших підсумкових праць теоретичного характеру.